21 10 2006
ПОТОЙБІЧНИЙ СВІТСаме в ньому побував я тиждень тому з одноденним візитом. Відчуваю розгубленість і здивування читачів: мовляв, що за чудеса, адже у потойбічний світ можна перейти лише навіки. А тут – „з одноденним візитом”. Чортівщина якась, та й годі! Поспішаю заспокоїти всіх, хто не вірить у переселення душ і воскресіння з мертвих. На небеса я не возносився. Просто, не залишаючи грішну землю, побував по той бік мура, який огороджує обласну психіатричну лікарню у Вільшанах від навколишньої реальності. І в цьому сенсі світ цього специфічного медичного закладу є двозначно потойбічним. Адже не даремно про людей з вадами психіки в народі кажуть, що вони – не від світу цього. Але ж вони такі ж громадяни України, як і ми, і мешкають серед нас, хоч і за кордоном згаданого мура. Як же можеться-живеться цим людям у їхньому потойбічному світі?
Вільшанська обласна психіатрична лікарня дислокована на базі містечка будівельників Теребляріцької ГЕС, яких зібрали тут зі всього колишнього Радянського Союзу. У 1957-му році вони здали гідроелектростанцію в експлуатацію і роз’їхалися по рідних пенатах. А їх місця в гуртожитках зайняли невиліковно хворі зеки – теж мало не зі всього “великого і могутнього”. Але, вочевидь, державі накладно було звозити цей специфічний контингент злочинців на крайній захід величезної країни. І коли приречені злочинці повимирали, містечко виявилося безгоспним. Отоді і вселили сюди обласну психіатричну лікарню, до якої у „навантаження” дали ще й невеличкий туберкульозний диспансер. Практично з перших років існування психлікарні її очолив головний лікар Хома Чекан, котрий, незважаючи на свій похилий вік, і нині в строю. Його високий професіоналізм відчувається тут у всьому – доборі кадрів, забезпеченні ліками, стосунках із хворими – кожного зі старожилів Хома Хомович знає в обличчя, з кожним особисто знайомиться при надходженні на лікування, кожному визначає найкоротший шлях до одужання. На жаль, не всім вдається його пройти, інакше в лікарні не було б свого моргу з необхідним для заморожування трупів холодильним устаткуванням. Нічого не поробиш: се ля ві. Не всіх всевишній наділяє однаковим життєвим строком, не кожному вдається вирватися з лабет важких запущених хвороб психіки і легенів. І це не випадково, а закономірно. Бо, на відміну від берегівської психушки, до Вільшан потрапляють люди з такими ж діагнозами, але в значно гіршому стані, часто-густо на останній стадії захворювання. І витягнути їх, як кажуть, з того ж світу не зможуть уже ніякі медичні світила, озброєні такими ліками, які тільки є в арсеналі профільної науки.
Я не даремно задав цьому репортажу такий мінорний початок, а для того, щоб створити належний фонд для кращого розуміння мажорних фактів. А вони переважають у діагнозах тих, хто залишає цей медичний заклад назавжди чи бодай тимчасово. Бо у психлікарні багато й таких, хто повертається сюди по два-три, а то й більше разів. Буває, перебуде якийсь хворий у лікарні зиму чи осінь, відчує поліпшення і від’їжджає додому. А там знову якийсь стрес – і знову людина потрапляє у бездонне провалля помутніння розуму, іноді втрачаючи повністю адекватне реагування на зовнішній світ. Щоправда, Наполеонів чи Сталіних я тут не зустрів, буйні психи, за словами головлікаря, надходять до них рідко. І зустрівшись з ними з такими на вулиці без смугастої уніформи, зовні не визначиш у них шизофреніків, епілептиків, олігофренів, хворих на маніакальний психоз чи інші психіатричні розлади. Ось і того дня ніхто з пацієнтів лікарні не поводив себе абсолютно неадекватно. Один збирав букет з різнокольорових опалих листків, другий задумливо вдивлявся в осіннє небо, третій даремно намагався зашнурувати стоптане взуття. А двоє друзів по нещастю, попід ручку, неквапно походжали алеєю лікарняного парку. Разом із заступником головлікаря Василем Рішком ми підійшли до них. З їх дозволу познайомилися: Василь Декет і Василь Брензович. 46-річний Декет родом з Вільхівських Лазів, що на Тячівщині, 50-річний Брензович з села Дубрівка Ужгородського району. Обидва страждають на шизофренію, обидва не вперше лікуються у Вільшанах, але з перемінним успіхом. Василь Брензович готується до від’їзду додому, бо почувається краще. Його друг, на жаль, залишається у Вільшанах. Цікавлюся, про що вели бесіду. Виявляється, дубрівчанин розповідав, з ким найперше с односільчан зустрінеться, коли приїде.
– З ким же? – запитую я.
– З сусідом Петром та з кумом Миколою, – відповідає візаві. – Обов’язково по 100 грамів вип’ємо, далі вони розкажуть мені, що нового у світі.
– А давно ви були вдома? – запитую.
Брензович запитально дивиться на мого супутника. Василь Рішко приходить на допомогу:
– Понад 3 місяці, – каже він. – Взагалі середній термін перебування в нашій лікарні одного пацієнта – близько 100 днів. Дехто живе тут більше, дехто менше: все залежить від діагнозу і стадії хвороби.
Прощаємося з шизофреніками і підходимо до одного з корпусів, який капітально ремонтують алкоголіки. Особливого ентузіазму вони не виявляють, але й відверто не сачкують. Робота йде, як мокре горить, але ніхто людей не підганяє: трудотерапія в лікарні справа добровільна. Підходимо з Василем Рішком до молодої людини, у котрої якраз перекур. Валерій Б. приїхав до психіатрички з Хуста, причому добровільно. Хлопець усвідомлює згубу свого тяжіння до „зеленого змія”, бажає розірвати свою дружбу з ним. Але чи вдасться? Питання залишається відкритим, адже це вже його третя ходка у медичний заклад. І чи буде вона вдалою, гарантувати ніхто не може. Бо тут багато залежить від характеру людини. У зв’язку з цим Василь Рішко розповів експромтом такий анекдот. Сидить підпилий чолов’яга у шинку, перед ним – стакан горілки. Алкаш дивиться на склотару з оковитою і сумно промовляє:
– Сила – є. Воля – є. А сили волі немає.
З цими словами він засмоктує горілку і підкликає офіціанта, щоб замовити ще 100 грамів.
Чорний гумор, але що поробиш, коли так влаштовані, згідно із статистикою, третина українців. Добре, хоч росіяни за цим показником нас випереджають. Але втішатися цим навряд чи можна і потрібно. Держава має більше уваги звертати на алкоголізм, наркоманію і психічні розлади своїх громадян. Більше коштів виділяти для лікування цих людей, на профілактику їхніх недуг. Дещо в цьому плані робить. Ще кілька років тому добова норма на утримання пацієнтів психлікарні становила менше 2 гривнів. Нині держава підняла планку до 6 гривень, а для туберкульозників – аж до 12.
– Звичайно, треба би більше, але намагаємося вкладатися у ці норми. Медикаментами хворі забезпечені на 100%, меню теж цілком пристойне. Є жири всіх видів, овочі, фрукти теж в асортименті,– коментує мій супровідник. Останнім, з ким ми зустрілися у Вільшанській лікарні, був старожил пан Дерич. Він командує тут гужовим транспортом. Тобто двома кіньми. Але лікарня забезпечена кількома автомобілями і конячки тут існують скоріше для екзотики, хоч спілкування з ними корисно впливає на хворих.
– Чи збираєтесь ви додому? – запитав я пана Дерича. Він сумно зітхнув і ще більш томно промовив:
– А в мене немає дому, він у мене тут.
Що ж, як було написано на воротах одного з концтаборів: „Кожному своє”.
Олександр Підгорний
Коментарів
Запитання.Написано: Гість Дата: 2006-10-24 05:41:31________________________________________
Цитата із вашої статті: "Добре, хоч росіяни за цим показником нас випереджають." - чому це для вас добре, при чому тут росіяни?
Мені здається, що вам самому потрібно негайно пройти курс лікування в цьому закладі.
Чи згідний іще хтось із читачів зі мною?
Форум 
Пт Фев 08, 2008 12:57 am
